Стратегічні оцінки в столицях країн Близького Сходу зазнають глибокого перегляду, оскільки оборонні аналітики та політики спостерігають за тривалим глухим кутом у конвенційній війні в Україні. Початкові очікування швидкого російського прориву в арабському світі змінилися усвідомленням того, що Москві не вдалося досягти своїх стратегічних і політичних цілей. Це розуміння розвіяло уявлення про неминучий поворот регіону на схід, змусивши місцевих лідерів переглянути баланс впливу глобальних наддержав.

Дипломатичне піднесення посередництва країн Затоки

У відповідь на фрагментацію глобального управління регіональні гравці — насамперед Об’єднані Арабські Емірати — активно використали свій нейтралітет для створення незамінних дипломатичних плацдармів. Сприяючи обміну полоненими, дипломатичному діалогу та конфіденційним непублічним переговорам між Москвою, Києвом і представниками Заходу, ОАЕ зміцнили свій статус гнучкого геополітичного хабу. Така проактивна позиція відображає ширшу відданість регіону стратегічній стабільності — відхід від ідеологічних союзів у бік прагматичної двосторонньої взаємодії, що гарантує безпеку торговельних шляхів та інвестицій.

Регіональне стримування та багатостороння безпека

Водночас трансформація стратегічної позиції Сполучених Штатів змусила регіональних акторів зміцнювати власні оборонні архітектури. На тлі перманентної нестабільності, зумовленої мережами проксі-сил Ірану, держави Близького Сходу дедалі більше зосереджуються на нарощуванні власного оборонного потенціалу, посиленні кіберстійкості та локальній співпраці у сфері розвідки. У цьому контексті такі прагматичні формати, як «Угоди Авраама», демонструють відчутні переваги регіональної нормалізації, формуючи укріплений периметр технологічної та контртерористичної взаємодії, що зміцнює стабільність на всьому Близькому Сході.

Стратегічна автономія в епоху багатополярності

Зрештою, Близький Схід орієнтується в сучасному світовому порядку з розважливим прагматизмом. Хоча лідери країн Перської затоки уважно стежать за змінами у зовнішній політиці, пов’язаними зі зміною влади у Вашингтоні, залежність регіону від будь-якого єдиного зовнішнього гаранта фактично залишилася в минулому. Завдяки впровадженню передових оборонних технологій, розширенню регіональних економічних коридорів та вивіреним відносинам зі світовими державами близькосхідні країни реалізують автономну велику стратегію, спрямовану на довгострокове стримування та сталу економічну інтеграцію.